Окупований союзник: армія Італійської соціальної республіки
Навесні
1943 року країни Осі зазнали тяжкої поразки, втративши Північну Африку. Ця
поразка спричинила кризу в італійських правлячих колах, що призвела спочатку до
усунення Беніто Муссоліні від влади та його арешту, а згодом – до підписання 3
вересня 1943 року перемир’я, а 8-го – до оголошення капітуляції Італії перед
антигітлерівською коаліцією. Такий перебіг подій був цілком передбачуваним, і
командування вермахту ще в травні 1943 року розробило план «Аларіх», який
передбачав окупацію Італії. Реалізація цього плану розпочалася негайно після
оголошення про капітуляцію. У підсумку в Італії виникли два державні утворення:
легітимний уряд, якому вдалося рано-вранці 9 вересня залишити Рим і виїхати на
південь країни, та фашистська Італійська соціальна республіка («Республіка
Сало»), що перебувала під контролем нацистів.
Практично одразу після початку операції «Аларіх»
німці розпочали створення колаборантських органів влади. Оскільки Б. Муссоліні
перебував під арештом, а після звільнення 12 вересня 1943 року був у поганому
фізичному стані та пригніченому психологічному настрої, місію створення «нової»
італійської держави спочатку доручили «мінкульпопу» (італ. ministro della
cultura popolare – міністру народної культури) Алессандро Паволіні. Ця
особа, що в уряді Муссоліні виконувала «функціональну роль» аналогічну до
геббельсівської, була ідеальним кандидатом на роль маріонетки нацистів. Але
Гітлер прагнув за будь-яку ціну зберегти на чолі італійської держави Беніто
Муссоліні. Під час особистої зустрічі 14 вересня він переконав дуче повернутися
в політику. 23 вересня було оголошено склад нового італійського уряду, але
фактично він почав діяти лише в жовтні. Формально столицею досі вважався Рим,
але місцем перебування уряду став курортне містечко Сало на півночі Італії (на
березі озера Гарда). Звідси й назва держави – «Республіка Сало», хоча офіційно
вона іменувалась «Італійською соціальною республікою» (Repubblica Sociale
Italiana – RSI). Її головним ідеологом став старий марксист Нікола Бомбаччі
– у минулому друг і учень Леніна. Він намагався об’єднати ідеї соціалізму,
комунізму і фашизму, проголосивши відмову від «плазування перед церквою,
королем і фінансистами». Передбачалося, що у приватній власності залишаться
лише продукти особистої праці, а вся інша власність стане колективною, і
розпоряджатимуться нею «комітети трудового люду міст і сіл». Цю програму було
схвалено в середині листопада 1943 року на установчому з’їзді Республіканської
фашистської партії у Вероні.
Під час становлення RSI її влада формально
поширювалася на більшу частину території Італії. Переважна більшість
італійського суспільства поставилася до нової влади досить пасивно. Однак
успіхи «державного будівництва» були більш ніж скромними. Досягти більш-менш
ефективної роботи управлінських структур вдалося лише навесні 1944 року. Але на
той час уже почався наступ союзників, який вдалося стримати лише на рубежі
річки По. «Італійська соціальна республіка» фактично перетворилася на тилову
зону групи армій «С».
Попри відносно короткий термін існування, RSI
створила досить широку палітру силових структур. Першим завданням, що постало
перед її урядом, стало забезпечення правопорядку.
Сили охорони правопорядку
В Італії не існувало (і досі не існує) єдиної
поліцейської служби. У містах діяла муніципальна поліція, підпорядкована
міській владі, у провінціях «першу скрипку» грали королівські карабінери, які
також виконували функції військової поліції. Останні здебільшого були лояльні
королю Віктору Еммануїлу III. Після 9 вересня 1943 року на території,
окупованій німцями, залишилося близько 11 тисяч карабінерів. Поступово їх
роззброїли. За кілька місяців на службі залишилося лише 1400 карабінерів,
головним чином на адміністративних посадах. Побоювання фашистів щодо їхньої
лояльності виявилися виправданими – понад 7 тисяч карабінерів пішли у підпілля,
2735 із них загинули в боротьбі проти Гітлера та Муссоліні.
Набагато лояльнішою до влади RSI виявилася інша
поліцейська структура – Добровільна міліція національної безпеки (Milizia
Volontaria per la Sicurezza Nazionale – MVSN), або ж «чорносорочечники».
Створена у 1923 році на основі фашистських партійних бойових загонів, MVSN
поступово поширила свій вплив на цілу низку сфер суспільного життя. У її складі
з’явилися спеціалізовані підрозділи – залізничні, лісові, портові, дорожні,
поштові, прикордонні, протиповітряні. Із початком агресії проти Ефіопії MVSN
почала формувати власні бойові частини (так само, як через кілька років це
зробили СС у Німеччині). Під час Другої світової війни до кожної італійської
піхотної дивізії придавали легіон MVSN із двох батальйонів. Елітою «чорносорочечників»
були батальйони «М» (від «Муссоліні»). До липня 1943 року було сформовано 22
таких батальйони.
Після усунення Муссоліні 25 липня 1943 року MVSN
розформували. Щоправда, це стосувалося насамперед партійних структур –
спеціалізовані формування міліції продовжували діяти. Після проголошення RSI
саме ці структури стали основою правоохоронних органів нової держави. Упродовж
усієї осені тривала дискусія про те, якими мають бути ці органи: «фашистськими»
(сформованими виключно з «чорносорочечників» і підпорядкованими партії) чи
«національними» (створеними із залученням ширшого кола поліцейських і
карабінерів та підпорядкованими державі). Частково цим пояснюється відсутність
загальновизнаної дати створення нової поліцейської структури – у пресі зустрічаються
різні дати від 19 листопада до 19 грудня 1943 року.
.jpg)
Національна республіканська гвардія (Guardia
Nazionale Repubblicana – GNR) стала результатом політичного компромісу.
Будучи державною, а не партійною структурою, вона була укомплектована колишніми
членами MVSN, батальйонів «М», а також вихідцями з корпусу карабінерів. GNR
поділялася на 18 регіональних інспекцій, а ті, своєю чергою, – на 94
провінційні комендатури. Кожній комендатурі підпорядковувався легіон
(батальйон) сил охорони правопорядку. Крім того, було сформовано цілу низку
спеціалізованих легіонів і дрібніших підрозділів – залізничних, портових,
поштово-телеграфних, лісових, прикордонних і дорожніх.
Навесні 1944 року чисельність GNR досягла 150 тисяч осіб. Командувачем
гвардії був призначений Ренато Річчі, колишній міністр корпорацій і лідер
молодіжного фашистського руху. Його діяльність була спрямована скоріше на
компроміс із суспільством, а не на його тероризування. Показово, що після війни
Річчі був виправданий судом, який визнав, що GNR була суто поліцейською, а не
репресивною структурою. Проте в умовах війни м’яка політика Річчі не знаходила
розуміння у нацистів, які вимагали більшої рішучості в боротьбі з партизанами.
«Чорні бригади»
Весняно-літній наступ союзників у 1944 році суттєво підірвав позиції уряду
Італійської соціальної республіки (RSI). 4 червня було втрачено Рим, і хоча
противника вдалося зупинити на укріпленій «Лінії готів», Італійська соціальна
республіка опинилася під загрозою не лише з півдня, але й із заходу (в серпні
союзники висадилися в Південній Франції) та зі сходу (совєти розгортали наступ
на Балканах).
Одним із наслідків наступу союзників стала повна дезорганізація
Національної республіканської гвардії, чисельність якої скоротилася утричі — до
50 тисяч осіб. 15 серпня 1944 року GNR була мілітаризована, перейшовши в
підпорядкування міністерства оборони. Завдяки зусиллям військових Нацгвардію
вдалося реорганізувати і зміцнити, довівши її чисельність до 80 тисяч осіб навесні
1945 року. У структурі GNR з’явилося і суто бойове з’єднання — Протиповітряна і
протитанкова дивізія «Етна» (Divisione
Contraerea e Contracarro «Etna»). Ця дивізія, по суті, була мобільним
протидесантним резервом. До її складу входили чотири батальйони «М», три
штурмові батальйони, гренадерський, протитанковий, парашутний батальйони,
бронетанкова група «Леонесса» та кілька інших підрозділів. Чисельність
особового складу «Етни» сягала 7 тисяч осіб.
30 червня 1944 року, коли криза системи безпеки, що спиралася на GNR, стала
очевидною, було створено партійну міліцію з довгою назвою — «Допоміжний корпус
бойових груп чорносорочечників» (Corpo
Ausiliario delle Squadre d'Azione Camicie Nere), більш відомий як «Чорні
бригади» (Brigate Nere). Початково
планувалося сформувати в межах цього корпусу 34 територіальні бригади, згодом
це число зросло до 56-ти (41 територіальна бригада, 7 окремих піхотних і 8
моторизованих). За штатами, територіальна бригада мала налічувати 1400 осіб,
об’єднаних у три батальйони по чотири роти. Але реальність значно відрізнялася
від планів. Наприкінці липня 1944 року у «Чорних бригадах» служило 17 тисяч
осіб, а за місяць — вже 30 тисяч, але лише 40 % із них були озброєні: німці
дуже неохоче передавали зброю італійцям.
«Чорні бригади» були фанатичними, але слабо
озброєними та недостатньо підготовленими міліційними формуваннями. Вони
займалися підтриманням порядку в тиловій зоні, а також проведенням
антипартизанських операцій. Нестачу озброєння і підготовки «бригадисти»
намагалися компенсувати жорстокістю: на їхньому рахунку чимало вбивств мирних
жителів, яких підозрювали у зв’язках із партизанами. 2 квітня 1945 року було
оголошено загальну мобілізацію «Чорних бригад», що на той час налічували 29
тисяч осіб. Втрати «бригадистів» на 2 квітня становили близько 1700 осіб, але
впродовж наступних двох місяців значна їх частина стала жертвами самосудів та
розправ.
Армія RSI
На момент капітуляції Італії її армія налічувала приблизно 1 мільйон осіб.
Із них вірними королю залишилося близько 200 тисяч — переважно на півдні
країни, Корсиці, Сардинії та на Балканах. Решта 800 тисяч опинилися на
територіях, контрольованих німцями. Частині з них вдалося стихійно
демобілізуватися і розійтися по домівках, інші ж були направлені окупаційною
владою на примусові роботи до Третього рейху. Німці захопили також усе
озброєння. Таким чином, на момент свого утворення Італійська соціальна
республіка не мала власних збройних сил.
Ініціатором створення армії Італійської соціальної республіки став Родольфо
Граціані — єдиний з італійських маршалів, хто пішов за Муссоліні та зайняв у
«уряді Сало» посаду міністра оборони. Його по-справжньому наполеонівські плани
передбачали формування 25 дивізій: 5 танкових, 10 моторизованих і 10 піхотних.
16 жовтня 1944 року Граціані був прийнятий Гітлером. Той підтримав плани
італійського маршала, але значно скоротив їхній масштаб, дозволивши сформувати
чотири дивізії загальною чисельністю 52 тисячі осіб.
Спочатку Граціані й Муссоліні планували створити армію «фашистську», тобто
добровольчу. Але зрештою зупинилися на ідеї «національної» — призовної армії.
Вона отримала назву «Національна республіканська армія» (Esercito Nazionale Repubblicano
— ENR). Декретом від 9 листопада 1943 року було оголошено призов контингенту
1924 і 1925 років народження. Однак явка була вкрай низькою — лише 41 % (87
тисяч осіб) від числа тих, хто підлягав призову. До того ж, майже третина
призваних дезертувала вже в перші тижні. Лише запровадження смертної кари за
дезертирство дозволило частково виправити ситуацію. Навесні 1944 року було
призвано 250 тисяч осіб. Щоправда, більшість із них потрапила до різних
допоміжних формувань — від німецьких робочих загонів до частин німецької
зенітної артилерії.
Основними бойовими формуваннями ENR стали чотири піхотні дивізії: 1-ша
дивізія берсальєрів «Італія» (її кістяк складали колишні військовослужбовці
королівської армії), 2-га гренадерська дивізія «Літторіо» (укомплектована
переважно вихідцями з MVSN), 3-тя дивізія морської піхоти «Сан-Марко» та 4-та
альпійська дивізія «Монтероза». Кістяк усіх дивізій складали добровольці, лише
згодом їх доукомплектовували призовниками. Формувалися вони за штатами
німецьких єгерських дивізій. Кожна дивізія включала два піхотні полки по три
батальйони, артилерійський полк, саперний і розвідувальний батальйони,
протитанковий дивізіон та низку дрібніших підрозділів. Дивізії мали розвинену
мережу запасних і навчальних частин. З урахуванням останніх чисельність
особового складу кожної дивізії становила 15–20 тисяч осіб.
Формування перших двох дивізій розпочалося в листопаді 1943 року, третьої —
у грудні, а четвертої — в лютому 1944 року. Відбувалося це в Німеччині — на
різних полігонах Баварії, Вестфалії та Вюртемберга. Користуючись цим, німецька
влада часто «перехоплювала» групи призовників, які прямували на
доукомплектування дивізій ENR, і скеровувала їх на різні роботи. Попри це, до
травня 1944 року підготовку дивізій вдалося завершити, і влітку вони почали
повертатися до Італії.
31 липня 1944 року була сформована армія «Лігурія», номінальним
командувачем якої став маршал Граціані, але фактичне керівництво здійснював
його начальник штабу генерал Альфредо Гуццоні. Першими з’єднаннями, що увійшли
до складу «Лігурії», стали дивізії «Монтероза» та «Сан-Марко». Дивізія «Італія»
приєдналася пізніше, оскільки мала нестачу озброєння. Повністю відповідаючи
своїй назві, армія дислокувалася в Лігурії — регіоні на заході Італії. Вона
займала прибережну смугу від Ніцци до Ла-Спеції в очікуванні можливого десанту
противника. Коли ж союзники висадилися на півдні Франції, до складу армії
«Лігурія» включили німецький 65-й армійський корпус, який контролював
альпійські перевали. До Альп відправили і четверту дивізію ENR — «Літторіо»,
яка увійшла до складу 14-ї німецької армії.
У жовтні 1944 року союзники припинили штурми «Лінії готів»; також стало
зрозуміло, що загроза прориву через альпійські перевали відсутня. Тому армію
«Лігурія» (разом із 65-м корпусом) перемістили на західний фланг «Лінії готів».
Їй підпорядкували й німецьку 14-ту армію. Це об’єднання, що проіснувало до 11
лютого 1945 року, отримало назву армійської групи «Лігурія».
Авіація
Формування ПС «Республіки Сало» (Aeronautica
Nazionale Repubblicana — ANR) розпочалося раніше, ніж сухопутних військ і
флоту. Справа в тому, що авіатори були значно більше прив’язані до дуче, тоді
як серед армійців і моряків більшим авторитетом користувався король. Майже
одразу після капітуляції багато італійських льотчиків вступили до частин
люфтваффе. Німцям підпорядкувалися й кілька груп італійської транспортної
авіації, які працювали по всій Європі — від Норвегії до Східного фронту.
Створення ж ANR офіційно було проголошено 10 жовтня 1943 року. До її складу
увійшли три мисливські групи (щоправда, участь у боях узяли лише дві), одна
бомбардувально-торпедоносна, а також низка інших частин.
Мисливські групи ANR розпочали бойову діяльність на межі 1943–1944 років.
Спочатку вони літали на італійських літаках і використовували тактику,
успадковану від королівських ПС. Така «самобутність» не завжди знаходила
розуміння у командування люфтваффе в Італії. У середині 1944 року італійські мисливські
групи вирушили до Німеччини, де пройшли перепідготовку на Bf 109G, після чого
повернулися до Італії. Детальніше про їхню історію і бойову роботу я вже
розповідав.
Окрім авіації, ANR мала також наземні формування. Уже в жовтні 1943 року
розпочалося створення парашутних частин. Було сформовано чотири батальйони:
«Нембо», «Фольгоре», «Циклоне» та «Азурро». Цікаво, що частини з такими ж
назвами були створені і в складі італійської армії, яка воювала на боці
союзників. Планувалося сформувати парашутну дивізію, але реалізувати цей задум
не вдалося — не змогли навіть завершити розгортання батальйонів «Нембо» та
«Фольгоре» в полки. Як і їхні німецькі колеги, італійські парашутисти у
1943–1945 роках не брали участі в десантних операціях, а воювали як елітна
піхота.
Флот
Серед усіх видів збройних сил Італії саме на флоті монархічні настрої були
найсильнішими. Як наслідок, після капітуляції майже всі великі кораблі вдалося
вивести на Мальту. Під контролем німців залишилися переважно малі кораблі й
катери. Більшість із них отримали німецькі екіпажі, але частину передали
«Республіці Сало». Так були створені ВМС цієї держави — Marina Nazionale Repubblicana (MNR). До їх складу увійшли 30
тральників, 22 мисливці за підводними човнами, 21 торпедний і 11 артилерійських
катерів. Нову владу визнали деякі екіпажі підводних човнів, а також італійські
моряки, які перебували на німецьких базах (передусім в окупованому Бордо).
Номінально до складу флоту зарахували і три крейсери — «Кайо Маріо», «Везувіо»
та «Етна». Проте вони перебували в недобудованому стані, і ввести їх до ладу
так і не вдалося.
Найвідомішим з'єднанням MNR була «10-та флотилія торпедних катерів» (X
Flottiglia MAS). Під цією назвою приховувалося з'єднання бойових плавців і
надмалих підводних човнів, яким командував князь Боргезе. Хоча його
«спецпризначенці» не досягли особливих успіхів під прапором «Республіки Сало»,
харизматична особистість Боргезе привабила чимало прихильників. На базі в Ла
Спеції зібралося близько 20 тисяч колишніх моряків, з яких організували понад
десяток піхотних батальйонів і кілька артилерійських дивізіонів. З'єднання, на
честь 10-ї флотилії, отримало назву 10-ї дивізії.
У лютому 1944 року три батальйони цієї дивізії билися під Анціо, а влітку
її перекинули на східний кордон Італії, де її головним завданням стала боротьба
з югославськими партизанами. Останні буквально тероризували італійське
населення прикордонної смуги, тож особовий склад 10-ї дивізії чітко
усвідомлював сенс своєї боротьби. Моральний дух у дивізії був високим, а
дезертирство — мінімальним.
Поряд із 10-ю дивізією в цьому регіоні діяли й інші частини армії RSI,
зокрема добровольчий альпійський полк «Тальяменто» та кілька батальйонів «М».
На основі останніх планувалося сформувати 1-шу штурмову дивізію «М», однак
реалізувати ці плани не вдалося.
На фронті
Муссоліні та Граціані, керуючись політичними міркуваннями, прагнули якомога
швидше ввести з'єднання армії RSI в бій проти союзників. Натомість німецьке
командування вважало італійські частини придатними лише для охорони тилу та
боротьби з партизанами. Головним аргументом була схильність італійців до
дезертирства. Варто зазначити, що дезертирство було проблемою й по ту сторону
фронту — багато солдатів британських та американських частин у холодну дощову
осінь 1944 року надавали перевагу затишку італійських містечок, а не окопам. Не
дезертували лише німці — в умовах загальної нелюбові місцевого населення
залишатися в окопах для них було часом безпечніше...
Найбільшою операцією ENR на фронті стало наступ в Гарфаньяні, що розпочався
26 грудня 1944 року. Італійцям вдалося досягти незначного тактичного успіху, що
суттєво підняло моральний дух військ «Республіки Сало» та покращило репутацію
Муссоліні і Граціані в очах Гітлера. Однак це вже не могло змінити ситуацію. 6
квітня 1945 року розпочався наступ союзників на «Лінію готів». Основний удар
був завданий на східному крилі, тоді як західне, де оборонялася армія
«Лігурія», зазнало лише кількох демонстративних атак. Та після прориву фронту
під Болоньєю 19 квітня частини ENR були змушені відступати. Їх рух стримували
партизани. 26 квітня в тил армії «Лігурія» вийшли частини Бразильського
експедиційного корпусу. Спроба прориву з оточення, відома як битва біля Колеччо,
завершилася невдачею. 29 квітня війська армії «Лігурія» капітулювали перед
бразильцями. А наступного дня, 28 квітня, партизани стратили Муссоліні, схопивши
його при спробі втекти в Німеччину.
Оцінка Італійської соціальної республіки в сучасній Італії не є
однозначною. Вважається, що її владі вдалося пом’якшити наслідки німецької
окупації: припинити вивезення в Німеччину національних багатств (промислового
обладнання, художніх творів тощо), обмежити кількість жертв Голокосту. Також
враховується той факт, що кількість жертв режиму «Республіки Сало» порівнянна з
числом жертв самосудів над його прихильниками, які охопили Італію навесні 1945
року. Однак з іншого боку, співпраця з Гітлером є непробачною, а відсутність
підтримки німецьких окупантів з боку італійських колаборантів могла б
прискорити падіння нацизму.
Шановні читачі, якщо моя писанина вас зацікавила – можете докинути трошки на книжечки: https://buymeacoffee.com/andrijkhar9
Приватбанк: 5168 7456 7352 6783
Коментарі
Дописати коментар