Угорський імперіалізм: війна проти Югославії
Як частина двоєдиної
Австро-Угорської монархії, Угорщина розділила тягар її
поразки у Першій світовій війні. Відповідно до
Тріанонського договору, підписаного 4 червня 1920 року, вона втратила дві
третини своєї території та майже 60% населення на користь Румунії,
Чехословаччини та Королівства сербів, хорватів та словенців. Втрата імперського
статусу стала величезним потрясінням для мільйонів угорців, які мріяли про
возз'єднання всіх земель корони Святого Іштвана. Не минуло й двох десятиліть,
як ці мрії почали здійснюватись.
У 1938 році Угорщина разом із Німеччиною та Польщею взяла
участь у розділі Чехословаччини за першим віденським арбітражем, приєднавши
території площею 12 000 кв. км із населенням понад 1 млн осіб. Наступного року
вона окупувала Карпатську Україну (11 000 кв. км, 520 000 осіб населення) та
частину Словаччини (1700 кв. км, 70 000 населення). У серпні 1940 року настала
черга Румунії – за другим віденський арбітраж їй довелося поступитися Угорщині
територію Семигород (43 000 кв. км з 2,5 млн населення). Звичайно, всі ці
територіальні придбання були можливими лише за підтримки могутнього союзника,
яким для Угорщини стала нацистська Німеччина.
До 1941 року невирішеним залишалося словацьке питання,
але його довелося зняти з порядку денного, оскільки Словаччина також була
німецьким сателітом. Інакше було з Югославією. Попри наявні територіальні
розбіжності, у грудні 1940 року обидві країни підписали договір «Про вічну
дружбу», ратифікований 27 лютого 1941 року. Але в ніч із 26 на 27 березня 1941
року в Югославії стався переворот, очолюваний командувачем ВПС генералом
Душаном Симовичем. Нова влада Югославії була налаштована антинацистською, і вже
вранці 27 березня Гітлер ухвалив рішення про знищення її як держави. Блискавично
утворилась коаліція, до якої, окрім Німеччини, увійшли Італія, Болгарія,
Румунія та Угорщина. Взаємодію з Угорщиною Гітлер поклав на Головне
командування сухопутних військ, яке відрядило для переговорів генерала Фрідріха
Паулюса.
Пропозиція Гітлера про спільний напад на Югославію
викликала в угорських правлячих колах замішання. З одного боку, це давало
чудовий шанс інкорпорувати чергову порцію втрачених земель. З іншого –
неминучим ставало безпосереднє зіткнення з Великою Британією та її союзниками.
До того ж, не варто забувати про договір «Про вічну дружбу», на ратифікаційних
грамотах до якого ще не встигло висохнути чорнило. Але й відмовити Німеччині
було непросто – у такому разі Угорщина могла стати наступною жертвою агресії.
На слуху була фраза фельдмаршала Вільгельма Кейтеля, у 1940 році у відповідь на
запитання, скільки часу знадобилося б вермахту, щоб зайняти Угорщину: «24
години», – відповів він. «Але ж угорська армія чинитиме опір», – заперечив
співрозмовник. «А, у такому разі 12 годин – ми не витрачатимемо час на
непотрібні церемонії», – сказав фельдмаршал.
Увечері 27 березня після бурхливих дебатів, у яких брали
участь регент Угорщини адмірал Міклош Горті, прем'єр-міністр Пал Телекі та
міністр закордонних справ Ласло Брадоссі, було ухвалено рішення про підготовку
до війни, яке просував Хорті. 28 березня відповідного листа доставили Гітлеру,
і той негайно зобов'язався задовольнити територіальні вимоги Угорщини. 30
березня до Будапешта прибув Паулюс, який провів нараду з начальником угорського
генштабу генералом Генріхом Вертом. Сторони визначили, що Угорщина виставить
проти Югославії 15 бригад, крім того, на угорську територію буде допущено
німецьку 2-гу армію. 1 квітня німецькі війська у складі 46-го моторизованого та
42-го армійського корпусів розпочали висування з району Клагенфурт-Грац, а
наступного дня вступили на територію Угорщини.
30 березня відбулось засідання Вищої ради оборони
Угорщини. Ключовим питанням був пошук достатньо вагомого політичного аргументу,
здатного виправдати порушення югославсько-угорського договору. Найбільш бажаним
виходом було визнано розпад Югославії – наприклад, шляхом відокремлення
Хорватії.
У ніч з 2 на 3 квітня покінчив життя самогубством прем'єр
Телекі, який був запеклим противником вступу країни у війну проти Югославії.
Свої думки він виклав у сповненому драматизму посмертному листі до Горті.
Смерть Телекі справила глибоке враження на угорське суспільство, правлячі кола
Угорщини і навіть на Гітлера, але змогла затримати військові приготування лише
на кілька днів.
Мобілізація збройних сил Угорщини
Чисельність Королівської угорської армії (Magyar Királi
Honvédség – MKH) відповідно до Тріанонського мирного договору не повинна була
перевищувати 35 000 осіб. Їй заборонялося мати авіацію, танки, важку артилерію,
а чисельність інших видів озброєнь обмежувалася. Однак регент Горті зовсім не
збирався зважати на ці обмеження. Вже 1928 року чисельність МКН перевищила 40
000, а десять років по тому досягла 85 000 осіб. Завдяки запровадженню
загального військового обов'язку з дворічним терміном дійсної служби вдалося
створити чималі мобілізаційні резерви (1938 року – 200 000 осіб).
Навесні 1941 року структура МКН включала три штаби армій,
дев'ять армійських корпусів (у кожному – три піхотні бригади з частинами
посилення), Рухомий корпус (дві моторизовані та одна кавалерійська бригади),
дві прикордонні бригади та низку окремих частин. Авіація включала п'ять
авіаполків – два бомбардувальні, два мисливські та один взаємодії з армією
(об'єднував корпусні розвідувальні ескадрильї), далекорозвідувальний дивізіон
та парашутний батальйон. Крім того, була Дунайська флотилія з кількома
канонерськими човнами та бронекатерами.
Німецьке Головне командування сухопутних військ
припускало, що Угорщина виставить проти Югославії дві армії, які завдадуть
удару південніше річок Драва і Дунай на Осієк і Нові-Сад, зайнявши Воєводіну
(Бачку). Однак незабаром ці плани зазнали коригування у бік зменшення. 5 квітня
генерал Паулюс та угорський міністр національної оборони генерал Карой Барта
погодили, що Угорщина виставить проти Югославії чотири армійські корпуси (1-й,
4-й, 5-й та 7-й), посилені Рухомим корпусом. Того ж дня Рада міністрів Угорщини
схвалила мобілізацію цих корпусів, а також авіації та Дунайської флотилії.
З'єднання мали досягти маршової готовності до 11 квітня.
Але й це рішення виявилося не остаточним: через весняну повінь мобілізацію 7-го
корпусу провести не вдалося. Таким чином, замість двох армій, що очікувалися,
Угорщина змогла виставити лише одну – 3-ту (штаб у місті Кішкунгалаш) під
командуванням генерала Елемера Новака Готонді. 4-й корпус генерала Ласло
Хорвата діяв на правому крилі армії, 1-й корпус генерала Золтана Дечлєва – у
центрі, 5-й корпус генерала Антала Сіллеї – на лівому фланзі. Рухомий корпус
генерала Бели Міклош-Дальнокі становив резерв, його передбачалося застосовувати
побригадно для посилення армійських корпусів. 9 квітня 1941 року
відмобілізована армія налічувала близько 385 000 осіб, 99 000 коней, 32 000
возів та 11 500 механічних транспортних засобів. Дунайська флотилія мала в
своєму розпорядженні канонерські човни «Шопронь», «Дьйор» і «Кечкемет»,
бронекатери «Тюзер» і РМ-1. В авіації налічувалося 287 бойових літаків (96 мисливців,
96 бомбардувальників, 95 розвідників) та 10 транспортних. Бронетехніка була
зосереджена в бригадах Рухомого корпусу – двох моторизованих та кавалерійській.
Кожна моторизована бригада за штатом мала дві роти легких танків 38М «Толді»
(по 20 машин), кавалерійська – одну. Крім того, кожна з трьох бригад мала роту
танкеток CV 3/35 (20 одиниць) і роту бронемашин 39М «Чаба» (10 одиниць) – для
них, так само як і для танків «Толді», вторгнення до Югославії стало бойовим
дебютом.
175-кілометрову ділянку кордону з Угорщиною (у Славонії)
обороняла югославська 4-а армія генерала Петара Недєльковича. Вже перші дні
війни в її частинах почалося сильне «бродіння», викликане антиюгославською
агітацією хорватських усташів. Упродовж буквально кількох днів 4-а армія
перестала бути організованою силою. 12 квітня (через добу після початку війни)
генерал Недєлькович доповідав, що позиції біля річок Сава та Уна захищає всього
300 багнетів та 12 гармат. Розпад югославських збройних сил відкрив дорогу 2-й
армії вермахту, яка 10 квітня розпочала наступ з території Угорщини на Загреб.
Того ж дня лідер усташів полковник Славко Кватерник проголосив створення
Незалежної держави Хорватія.
Угорське вторгнення
Декларація Кватерника дала угорській владі привід для
інтервенції, оскільки з погляду Угорщини Югославія, з якою було підписано
договір «Про вічну дружбу», припинила своє існування. Того ж дня Горті видав
прокламацію, в якій стверджувалося, що Угорщина завжди прагнула будувати
добросусідські відносини з Югославією, але внаслідок перевороту 27 березня там
було повалено законну владу, а новий югославський уряд привів країну до
конфронтації з Німеччиною та Італією, з якими Угорщина була пов'язана «Пактом
трьох». Прокламація також говорила, що у зв'язку з припиненням існування
Югославії Угорщина має взяти до рук долю колишніх угорських земель, відкинутих
1918 року.
Армія Угорщини отримала наказ розпочати бойові дії. 11
квітня о 14:00 угорські війська перейшли кордон з Югославією між річками Дунай
і Тиса, розвиваючи наступ на північ від німецького 46-го корпусу – у Бачці та
Бараньї. Опір югославських частин зі складу дивізій «Осієк» та «Потиска» був
слабким. У перший день вторгнення угорські війська в Бараньї вийшли на рубіж
Бараньсько Петрове Село-Баріна, а в Бачці зайняли Таванкут і Келебіє, почавши
просування у напрямку Суботиці. Югославські регулярні частини залишили
прикордонні укріплення та відступали, знищуючи мости та інші об'єкти
транспортної інфраструктури. Дивізія «Осієк» (вірніше те, що від неї залишилося
після дезертирства хорватів та словенців) відійшла за Драву, дозволивши
угорській 11-й бригаді практично без втрат упродовж двох днів зайняти район між
Дунаєм та Дравою. Основним фактором, що гальмував настання угорців, було весняне
бездоріжжя. Поряд з тим, у кількох випадках підрозділи зазнали нападів
югославських партизан-четників.
12 квітня 14-та піхотна бригада, яка входила до складу
5-го армійського корпусу, зайняла Суботіцу. Того ж дня частини Рухомого корпусу
увійшли на територію Бачки і почали швидко просуватися на південь. Вранці 12
квітня рота легких танків із 1-го розвідувального батальйону натрапила на
сербську піхоту у місті Сомбор. Після короткої, але запеклої сутички танкісти
взяли в полон 74 сербських військовослужбовців. Угорськими трофеями стали
чотири протитанкові гармати та шість кулеметів.
12 квітня відбувся бойовий дебют угорських парашутистів.
1-й парашутний батальйон почали формувати у 1938 році. У трьох його ротах
налічувалося 410 військовослужбовців (з них 30 офіцерів). До весни 1941 року
повністю боєготовою вважалася перша рота, друга могла виставити лише один взвод,
а третя була навчальною. Для висадки десантів було десять тримоторних літаків
італійського виробництва – чотири «Савойя» SM.75 і шість «Капроні» Са.101.
Батальйон був резервом командувача 3-ї армії. Коли югославські війська
відступили за канал Франца Йосипа, командувач вирішив висадити десант, який мав
захопити два мости через канал і утримувати їх до підходу основних сил Рухомого
корпусу.
Операція розпочалася трагічно. О 17:00 під час старту з
аеродрому Веспрем розбився перевантажений SM.75 (борт Е-101). На борту машини
знаходилося 5 членів екіпажу та 26 парашутистів, уціліли лише 1 авіатор та 7
десантників. Серед загиблих були командир 1-го парашутного батальйону, «батько»
угорських повітрянодесантних військ майор Арпад Берталан і командир
транспортної ескадрильї капітан Карой Келемен. Незважаючи на катастрофу,
операцію вирішили продовжити. О 19:00 стартували три SM.75 із 60 десантниками,
якими командував лейтенант Золтан Кісс. Десанта благополучно висадили о 19:45,
але через навігаційну помилку це сталося в районі Уйвербаш, за 30 км від цілі,
і парашутистам довелося зробити нічний марш-кидок. На світанку, подолавши опір
невеликої югославської охорони, вони оволоділи мостами в Србобрані та Врбасі, а
потім діяли як прикриття передових моторизованих загонів.
Для переслідування противника угорці активно
використовували бронеавтомобілі. 13 квітня екіпаж «Чаби» з розвідбату 1-ї
моторизованої бригади в районі Гольжан натрапив на югославську автоколону.
Екіпаж броньовика швидко розправився з автомобілями, захопивши кількох
полонених. Проїхавши ще п'ять кілометрів, броньовик знищив взвод
велосипедистів, а в районі на південь від Бачки Петровац атакував і розгромив
ар'єргард югославського полку, що відступав. За ці дії командир екіпажу
лейтенант Янош Тот отримав Угорську золоту медаль за хоробрість (вищу військову
нагороду Угорщини), ставши першим військовослужбовцем бронетанкових частин,
удостоєним цієї відзнаки.
Частини 1-ї моторизованої бригади упродовж двох днів (13
та 14 квітня) вели бої в районі Петроца. Вони втратили 6 людей убитими та 32
пораненими, захопивши 3500 полонених та велику кількість трофеїв. Основні ж
сили цієї бригади ввечері 13 квітня увійшли до міста Нові-Сад, де зазнали атак
четників. Угорські солдати, не підготовлені до боїв у міських умовах,
запанікували і відкрили безладну стрілянину, внаслідок якої загинуло кілька
їхніх товаришів по службі. Наступного дня перестрілки тривали. Ситуацію
виправило лише прибуття канонерки «Шопронь», яка надала вогневу підтримку
угорській мотопіхоті.
14 квітня угорські війська повністю зайняли Бачку
(Воєводину). Ще напередодні Гітлер звернувся до Хорті з вимогою, щоб війська
Рухомого корпусу продовжили бойові дії у взаємодії з вермахтом за річкою
Дравою, яка була межею територіальних претензій Угорщини. 15 квітня Рухомий
корпус (без кавалерійської бригади) було передано в оперативне підпорядкування
танковій групі генерала Клейста, і його частини розпочали марш через Баранью у
напрямку Сербії. Наступного дня угорці форсували Драву, зайнявши Ешек.
Повернувши на південний схід, моторизовані бригади почали рух у напрямку Бєлграда
і надвечір зайняли місто Валево, просунувшись на 50 км углиб сербської
території. Подальший наступ угорських військ було перервано у зв'язку з
капітуляцією Югославії 17 квітня 1941 року.
Підсумки
У ході кампанії угорська армія зіткнулася з вельми
слабким опором югославських військ – все звелося до кількох локальних боїв. У
полон було взято близько 15 тисяч югославських військовослужбовців. Втрати
угорської армії склали 120 осіб загиблими (зокрема, 7 офіцерів), 223 пораненими
та 13 осіб зниклими безвісти. Втрати техніки були незначними – 11 квітня одна
танкетка CV 3/35 підірвалася на міні, а 13 квітня два бронеавтомобілі «Чаба» з
кавалерійської бригади спробували без підтримки артилерії атакувати передмістя
укріплення в Србобрані. Югослави мали тут 37-мм протитанкову гармату,
розрахунок якої швидко знищив обидва броньовики (загинули шість членів їхніх
екіпажів).
Уся активність угорської авіації (крім вищезгаданого
епізоду з висадкою парашутного десанту) звелася до розвідувальних польотів.
Бойових втрат не було, але з небойових причин ВПС втратили шість літаків (по
два мисливці «Фіат» CR.32 і CR.42, один розвідник WM-21 і один транспортний
літак SM.75).
Для угорської армії Югославська кампанія була
швидкоплинною та порівняно легкою. З 11 по 17 квітня угорські війська зайняли
території Бачки (Воєводини), Бараньї, а до 19 квітня (вже після завершення
бойових дій) – Медімур'ї та Прекмур'ї. Ці землі загальною площею близько 11500
кв. км та з населенням близько 1,03 млн осіб увійшли до складу Угорщини під
назвою «Повернені південні території».
Шановні читачі, якщо моя писанина вас зацікавила – можете докинути трошки на книжечки: https://www.buymeacoffee.com/andrijkhar9
Приватбанк: 4731 2196 4166 1818
Коментарі
Дописати коментар