Морська авіація США в операції "Оверлорд"
Під
час Другої світової війни повітряний простір над Середземномор'ям та Західною
Європою було «віддано на відкуп»
британській авіації, а також ПС армії США – для американської морської авіації
вистачало роботи на Тихоокеанському ТВД. Однак
підготовка та проведення великих десантних операцій вимагала порушити монополію
«армійців».
Під час проведення морських десантних операцій бажано
було залучити спеціально навчених морських авіаторів, здатних забезпечити
ефективну підтримку з боку флоту. При цьому не йшлося про скерування в
європейські води американських авіаносців – перед флотською авіацією ставилося
досить обмежене завдання з коригування артилерійського вогню великих бойових
кораблів.
Нове обличчя коригувальної авіації
Традиційно для коригування артилерійського вогню
застосовувалася «кишенькова» авіація крейсерів і лінкорів – корабельні
гідролітаки OS2U «Кінгфішер» і SOC «Сігалл», які запускаються з катапульт. Але бої у Середземномор'ї наочно
показали, що такі повільні та слабко озброєні аероплани під час зустрічі з
німецькими та італійськими мисливцями є практично беззахисними. Тому в січні
1944 року віце-адмірал Генрі Кент Г'юїтт, командувач Західним
військово-морським з'єднанням на Середземному морі, зібрав на спеціальну нараду
представників американської та британської авіації, а також флотських
артилерійських офіцерів, поставивши перед ними завдання знайти вихід із
становища. Рішення видавалося цілком логічним – потрібно протиставити ворожим
винищувачам літаки з порівнянними льотними якостями, тобто, власне кажучи, свої
мисливці.
Досвід застосування модифікованих мисливців як розвідників
був як у ПС армії США, так і в британських Королівських ПС. Щоправда, йдучи
таким шляхом, довелося б відмовитися від «прив'язки» літаків-коригувальників до
кораблів – адже вони не могли стартувати з катапульт лінкорів та крейсерів.
Базування на берегових аеродромах дещо ускладнювало взаємодію з кораблями, але
цю проблему цілком можна було розв'язати за належної організації зв'язку.
Гідролітаки ескадрильї VCS-7, які залишились без своїх "вершників" – біплани SOC "Сігалл" та (на задньому плані) моноплани OS2U-3 "Кінгфішер"
Перші кроки з реалізації цієї ідеї зроблені негайно – вже
в січні 1944 року чотирьох пілотів з крейсера «Бруклін» на чолі з командиром
розвідувальної ескадрильї VCS-8 Делуайном Е. Ліаном відрядили на авіабазу Берто
(Алжир) для освоєння мисливців Р-40. У лютому до них приєдналися авіатори з
крейсера «Філадельфія». Освоєння мисливців пілотами, які раніше літали лише на повільних
гідропланах, зайняло кілька місяців, але в бій на «Ворхоках» вони так і не
пішли – 21 квітня 1944 року льотний склад VCS-8 у кількості дев'яти осіб
відрядили до 111-ї тактичної розвідувальної ескадрильї, яка літала на літаках
F-6A (розвідувальна модифікація «Мустанга»). Упродовж чотирьох місяців флотські
авіатори служили при цій ескадрильї, літаючи на розвідку над Італією.
Спочатку вони використовували літаки 111-ї АЕ, але наприкінці
липня 1944 року було отримано десять нових «Мустангів» Р-51С, спеціально
призначених для VCS-8. Служба ескадрильї на «Мустангах» не рясніла ні
подвигами, ні втратами – авіатори займалися звичайною військовою рутиною.
Найбільш драматичний епізод стався 15 червня. Того дня молодший лейтенант
Гарольд Дж. Еккардт (який раніше служив на «Брукліні») вилетів на розвідку на
F-6А веденим у парі з армійським льотчиком. Коли літак ведучого був підбитий
зенітками, Еккардт продовжив виконання завдання поодинці. Через низьку
хмарність він не зміг зорієнтуватися, і вискочив з хмар прямо на позицію
німецьких зеніток. Незважаючи на отримані пошкодження, на продірявленому «Мустангу»
Екардт зумів дотягнути до свого аеродрому. Згодом його нагородили Медаллю
армійської авіації.
30 серпня 1944 року всі пілоти VCS-8 були відкликані на
свої кораблі. Загалом у 111-й АЕ на «Мустангах» літали 11 флотських льотчиків.
Перед «Оверлордом»
У рамках підготовки операції «Оверлорд» американське
командування вирішило пересадити на мисливці 17 пілотів
гідролітаків-розвідників з важких крейсерів «Квінсі», «Тускалуза» та «Огаста»,
а також лінкорів «Невада», «Арканзас» та «Техас». Пілоти належали до різних
ескадрилей, і до цього літали на гідролітаках двох типів – «Кінгфішер» і «Сігалл».
Але для вирішення нового завдання їх звели до складу ескадрильї VCS-7. Її
командиром 8 травня 1944 року призначили лейтенанта Роберта В. Калланда, який
раніше служив старшим авіаційним офіцером на «Неваді».
Передбачалося укомплектувати ескадрилью VCS-7 літаками
«Мустанг», але виділити навіть десяток-півтора таких машин було неможливо – всі
Р-51 ПС армії США були задіяні на супроводі бомбардувальників, які завдавали
планомірних ударів по території Німеччини. Тому VCS-7 стала єдиною ескадрильєю
ВМС США, озброєної британськими винищувачами «Спітфайр» Vb та Vc. Такі літаки,
передані американцям за «зворотним ленд-лізом», досить широко застосовувалися в
частинах дислокованої в Британії 9-ї повітряної армії, але через скромну
порівняно з «Мустангами» дальність польоту для супроводу «бомберів» не
годилися. «Спітфайри», отримані ескадрильєю VCS-7, були далеко не новими – вони
вже встигли послужити в Королівських ПС. Американці навіть не стали морочитися
із заміною розпізнавальних знаків та маркування – їх «Спітфайри» зберігали
британські кокарди та бортові номери, отримавши напередодні операції «Оверлорд»
«смуги вторгнення».
Перенавчання на «Спітфайри» флотські пілоти проходили на
базі 67-ї тактичної розвідувальної групи ПС армії США (командир – полковник
Джордж В. Пек), дислокованої в Міддл Воллоп. Льотчики освоювали пілотування
нового типу літака, освіжили призабуті з часу льотного училища навички вищого
пілотажу, відпрацювали основи оборонної тактики мисливців та польоти у строю.
Їм вдалося вкластися в стислий термін – 28 травня ескадрилью VCS-7 оголосили
боєготовою і передислокували на флотську авіабазу Лі-он-Солент. У той же день в
частині змінився командир – замість Калланда призначили лейтенант-коммандера
Вільяма Дентона, колишнього старшого авіаційного офіцера з «Квінсі».
Над Нормандією
У Лі-он-Соленті VCS-7 приєдналася до дев'яти британських
ескадрилей – п'яти з Королівських ПС та чотирьох з морської авіації. Вся ця
армада мала виконувати завдання коригування вогню кораблів артилерійської
підтримки. Дві британські ескадрильї (26-та і 43-тя), так само, як і VCS-7,
літали на «Спітфайрах» V, ще три (2-га, 268-ма і канадська 414-та)
експлуатували «Мустанги». Чотири флотські ескадрильї (808-ма, 885-та, 886-та і
897-ма) літали на «Сіфайрах» III – «оморячених» «Спітфайрах» Vb.
Пілоти VCS-7 у перерві між вильотами. Поки енсайн Роберт Дж. Адамс насолоджується англійським чаєм, лейтенант Александр А. Сміт (другий праворуч) уважно вивчає мапу
На відміну від ПС армії США, бомбардувальники
Королівських ПС діяли над Німеччиною не вдень, а вночі, працюючи без
винищувального прикриття – тому британці й змогли виділити «Мустанги» для коригування.
Але вже після полудня 6 червня – у перший день операції «Оверлорд» – ескадрильї
«Мустангів» було переключено на вирішення інших завдань, і вся робота з
коригування артилерійського вогню лягла на плечі ескадрилей «Спітфайрів» та
«Сіфайрів».
Передполітна підготовка ескадрильї VCS-7. Зліва направо: вінг-коммандер Роберт Дж. Хардіман, який командував усіма коригувальними ескадрильями в Лі-он-Соленті; енсайн Роберт Дж. Адамс; майор Ноель Іст із британської армійської розвідки; лейтенант Харріс Хаммерсміт; капітан Джон Раско, офіцер зв'язку з британської Королівської артилерії
У найбільш гарячі перші дні операції в Лі-он-Солент
панувала своєрідна комуна – пілоти вилітали на завдання на першому-ліпшому
справному та заправленому літаку, незалежно чи то своя машина, чи взагалі із
сусідньої ескадрильї. Льотчики VCS-7, таким чином, діяли і на «Спітфайрах», і
на «Сіфайрах», а британські пілоти часто піднімалися в повітря на американських
машинах. Про масштаб вирішуваних завдань у ході найбільшої в історії воєн
морської десантної операції наочно свідчать цифри – сім ескадрилей, які
здійснювали коригування артилерійського вогню, мали майже сотню «Спітфайрів» і
«Сіфайрів»!
Коригувальники діяли парами – ведучий здійснював власне
коригування, а ведений, прозваний американцями «ткачем» (weaver), прикривав
його від ворожих мисливців. Типовий політ відбувався на висоті 6000 футів
(близько 1800 м), але за умов хмарності іноді доводилося знижуватися до
1500-2000 футів (450-600 м), а часом й нижче. Як правило, політ тривав близько
двох годин, з них 45 хвилин припадало на барражування в районі цілі, та година
або трохи більше – на шлях до цілі та назад. Широко використовувалися підвісні паливні
баки.
Англо-американська авіація встановила повне панування в
повітрі над районом висадки, але мисливці люфтваффе таки примудрились в перші
дні операції збити шість літаків-коригувальників. Серед них не було пілотів
VCS-7 – хоча американцям і довелося чотири рази приймати бій із
«месершміттами», але у всіх випадках їм вдавалося благополучно повертатися на
базу.
Більш небезпечними були німецькі зенітки. Їхньою жертвою став
лейтенант Річард М. Барклі. Літак його веденого, молодшого лейтенанта Чальза С.
Зінна отримав серйозні пошкодження, але пілот зумів дотягнути до бази. За
офіційними даними, Барклі став єдиним загиблим пілотом VCS-7 під час боїв у
Нормандії. Але повної ясності з цим питанням немає – британські дослідження
вказують, що ескадрилья втратила сім «Спітфайрів» у бойових вильотах і ще один,
що розбився через несправність.
Загалом за період боїв у Нормандії ескадрилья VCS-7
виконала 191 бойовий виліт, причому майже половина з них – 94 – прийшла на
перші три дні операції (6, 7 та 8 червня). Останньою операцією, в якій брали
участь «Спітфайри» американського флоту, став обстріл Шербура 26 червня 1944
року. Надалі фронт відсунувся вглиб материка, і завдання артилерійської
підтримки з кораблів втратило свою актуальність. Практично відразу після цього
ескадрилья VCS-7 була розформована, але досвід її авіаторів не пропав даремно:
десять пілотів, які раніше служили в ній, взяли участь у висадці в Південній
Франції, а три – в десантних операціях на Іводзімі та Окінаві.
Шановні читачі, якщо моя писанина вас зацікавила – можете
докинути трошки на книжечки: https://buymeacoffee.com/andrijkhar9
Приватбанк: 4731 2196 4166 1818
Коментарі
Дописати коментар